Історія колядки «Щедрик»

Щедрівка, на основі якої композитор Микола Леонтович створив легендарну пісню, підкорила світ. Але мало хто знає, що вона ще й стала символом багаторічної боротьби українців за незалежність від росії.

Ця пісня стала символом Різдва. Її виконують найвідоміші музиканти по всій планеті, вона звучить у фільмах та рекламі, її вистукують м’ячами баскетболісти NBA. Це — колядка Carol of the Bells, що приносить радість усім народам, які святкують Різдво.

Однак у світі досі мало хто знає, що пісня має дохристиянське коріння і походить з України. Її автентична назва — «Щедрик». А музику на основі прадавньої української мелодії написав талановитий український композитор Микола Леонтович. Перш ніж стати символом Різдва, мелодія була хітом української дипломатії в Європі й навіть інструментом української боротьби за незалежність від Росії. 1919 року пісня уперше прозвучала у Празі, а 1922 року — в Нью-Йорку. І лише в 1936 році з’явилася на світ її англомовна версія — Carol of the Bells.

«Carol of the Bells — українська різдвяна колядка; автор музики — М. Леонтович; слова й аранжування — П. Вільговський». Так зазначено в партитурі, що вийшла друком у Нью-Йорку 1936 року в музичному видавництві Carl Fisher. Те саме зафіксовано в численних нотах пісні Carol of the Bells, які щороку на Різдво розгортають її виконавці в усіх куточках планети. Однак, як не дивно, цей музичний твір до Різдва не має жодного стосунку, не є колядкою і навіть не пов’язаний із зимою.

Це давня українська обрядова пісня, яку співали навесні: в березні, коли додому поверталися ластівки. Належить вона до жанру щедрівок — питомо українських новорічних пісень, що їх виконували на території прадавньої України ще до прийняття християнства. Тоді на наших землях Новий рік зустрічали в березні. Тому в оригінальному тексті, на відміну від англомовного, йдеться про ластівку, а не дзвоники (англ. bells — дзвіночки), а справжня назва пісні — «Щедрик», від слова «щедрий», що також означає плідний, життєдайний. Упродовж століть це була проста одноголоса мелодія на чотири ноти.

«Щедрик» лунав на Щедрий вечір, коли за столом збиралася вся родина і зустрічала Новий рік. На столах було повно смачної їжі, а щедрівники — молодь або діти — ходили від хати до хати і співали під вікнами:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

На відміну від схожого обряду колядування на Різдво, коли прославляється народження Христа, в щедрівках величали господаря та його дружину з дітьми, бажали родині достатку, доброго врожаю і приплоду худоби в новому році. Взамін щедрівники отримували винагороду: їжу або гроші.

Із перенесенням святкування Нового року на зимовий період щедрівки почали співати в січні, через тиждень після Різдва.

Поява «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича

Тривалий час пісня побутувала в українському фольклорі, поки на зламі XX ст. її не почув талановитий український композитор Микола Леонтович (1877–1921). На основі простої одноголосої мелодії він написав той хоровий шедевр, який нині співає на Різдво весь світ.

За створення майбутнього різдвяного хіта композитор взявся 1910 року. Тоді, за порадою професора київської консерваторії Болеслава Яворського, він розробляв на «Щедрикові» ефект мотиву-ostinato – той самий принцип повторюваності основної мелодії пісні (первинних чотирьох нот), яким упродовж наступних ста років бавитимуться різножанрові виконавці Carol of the Bells.

За текстову основу пісні Микола Леонтович узяв волинський варіант «Щедрика», що був записаний фольклористами в місті Краснопіль на Поліссі й опублікований в одному зі збірників українських пісень. Хоча популярна щедрівка могла звучати й на Поділлі, звідки родом композитор. Можливо, він і сам наспівував її в дитинстві попід хатами.

Українським фольклором тоді захоплювалося багато українських композиторів. Вони ходили по селах, записували з вуст простих людей народні пісні, на їх основі створювали власні хорові твори. Під час навчання в Подільській духовній семінарії Микола Леонтович здійснив не одну таку фольклорну експедицію, створивши на їх основі понад сто хорових шедеврів. Більшість українських народних пісень були зразками чудової поліфонії, тобто багатоголосся. Композитори лише вдосконалювали це. Втім, музичний характер деяких творів, зокрема «Щедрика», був доволі простим, тому його обробка означала створення самостійного музичного твору.

Над своїм шедевром Микола Леонтович працював роками. Аж через шість років, у серпні 1916, він надіслав рукопис «Щедрика» (пісні для мішаного хору a капела, тобто співу без музичного супроводу) відомому київському диригенту Олександрові Кошицю. За кілька місяців пісня вперше прозвучала в Києві.

Відбулося це 29 грудня 1916 року під час різдвяного концерту в залі Купецького зібрання (нині — Національна філармонія України). Щедрівку виконав студентський хор Київського університету Святого Володимира під орудою Олександра Кошиця. Диригент згадував, що виступ був дуже вдалий, а пісня одразу викликала захоплення публіки.

Втім, як «Щедрик» потрапив за кордон? Тут від культури переходимо в політику.

«Щедрик» у боротьбі за незалежну Україну

Через три місяці після київської прем’єри пісні в історії українського народу відбулися тектонічні зрушення. У лютому 1917 року в Російській імперії, куди на той час входили українські землі, відбулася революція. Російський цар Микола ІІ зрікся престолу, а поневолені імперією нації почали боротьбу за незалежність.

Першою з «тюрми народів» вирвалася Фінляндія, декларувавши самостійність у грудні 1917 року. Другою, 22 січня 1918 року, проголосила свою державну незалежність Українська Народна Республіка (УНР). За ними — країни Балтії, Південного Кавказу та Польща.

Одразу ж у Києві було створено перший національний уряд, куди запросили на роботу і Миколу Леонтовича. Разом із «хрещеним батьком» «Щедрика» Олександром Кошицем та іншими українськими композиторами він працював допізна в музичному відділі українського Міністерства освіти та мистецтв. Чиновники писали й видавали українські музичні посібники, засновували національні хори, відкривали українські школи — робили те, що донедавна було б миттєво заборонено царською Росією як прояв «сепаратизму».

Однак недовго грала українська музика. У жовтні 1917 року владу в Москві захопили більшовики. Попри декларування права неросійських народів на самовизначення, вони розгорнули гібридні війни проти держав, утворених на теренах колишньої Російської імперії. З особливим завзяттям взялися за окупацію України, називаючи це її «звільненням» від «шовіністів».

Спочатку «визволителі» захопили Харків, проголосивши там маріонеткову Українську Народну Республіку Рад. Невдовзі почали повномасштабний наступ на Київ під гаслом «нас там нєт». Мовляв, це внутрішньоукраїнський конфлікт: між харківською владою та урядом «київських шовіністів».

Намагаючись протистояти російській навалі, Україна звертається по допомогу до Заходу. Першими українську незалежність визнали Німеччина й Австро-Угорщина, вони ж надали українському урядові військову допомогу у боротьбі з більшовиками. Але головне слово було за Антантою — союзом країн-переможниць у Першій світовій війні (Франція, Велика Британія, США). Ще якийсь час до цього блоку входила царська Росія, якій на Заході симпатизували, вважаючи, що її єдиною проблемою є більшовики. Західні країни були не в захваті від їхніх експансіоністських планів, тож запровадили проти «червоних» росіян економічні санкції і дипломатичну блокаду. А для військового придушення російської Червоної армії у грудні 1918 року в Одесу вислали десант французьких військ.

Здавалося б — ось допомога Україні! Однак це було сприяння іншим російським імперіалістам — білогвардійцям, колишнім царським генералам, які прагнули відродити велич і «лице» дореволюційної Росії. Це ж, звичне Заходу обличчя, прагнули повернути Росії її західні партнери, а особливо — Франція.

Для цього, як запевняли Захід російські пропагандисти, потрібно здолати не лише більшовиків («поганих» росіян), а й усіх російських «сепаратистів», зокрема українців, мовляв, такої нації не існує. Це «малоруская вєтвь руской народності» — заявляв очільник білої армії Антон Денікін. А Україна, за його словами, то — неспроможна недодержава, витвір німецького генштабу. Як наслідок, разом із «червоними» рушили «визволяти» Київ — «мать городов рускіх» — ще й «білі» росіяни за збройної підтримки Заходу.

Як вирватися українцям з цих «братніх обіймів»? Як переконати Захід, що вони — окрема від росіян нація? Тут на арену української дипломатії виходить пісня.

___

Російський уряд і справді тривалий час не тільки приховував українську музику від усього світу, а й забороняв її виконувати самим українцям. Іще 1863 року міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр (Валуєвський циркуляр), що забороняв українцям друкувати не лише українськомовні книжки, а й тексти українських народних пісень. Ще один такий документ — Емський указ — у 1876 році видав цар Олександр ІІ. Забороняли навіть українськомовні вистави й концерти з українським музичним репертуаром. Фундатора української музичної школи Миколу Лисенка (1842–1912), учителя Миколи Леонтовича, чиновники царської Росії називали «композитором-сепаратистом», а його твори цензурували. Навіть Симона Петлюру вигнали 1901 року з останнього курсу семінарії через те, що студентський хор під його орудою несанкціоновано виконав заборонену владою кантату Миколи Лисенка «Б’ють пороги».

Тож тільки з незалежною Україною, промовисто натякав французам український хор, українська культура може бути присутньою у світі та й узагалі існувати.

У якусь мить українцям майже вдалося донести це до політичного керівництва Франції: концертами хору захопилася Тереза Клемансо, донька прем’єр-міністра Франції Жоржа Клемансо, який головував на засіданнях Паризької мирної конференції. Вона пообіцяла Олександру Кошицю організувати виступи хористів у паризькій Національній опері та привезти туди батька, прибічника «єдиної і неподільної Росії».

Проте українцям знову відмовили — мовляв, виступ хору в державному театрі Парижа буде прирівняний до політичного визнання Францією української незалежності. «Я розпитала щодо оперної зали, — писала Клемансо хористам. — Справді, залу в підтримуваних нами театрах надати Вам не зможемо».

«Щедрик в аранжуванні Леонтовича — це шедевр народного мистецтва», — писав кореспондент брюссельської газети Le XX Siècle 10 січня 1920 року.

«Багато пісень були виконані на біс. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати “Щедрик” і “Ой там за горою” — обидві створені Леонтовичем». Це відгук лондонського видання The Daily News and Leader за 4 лютого 1920 року. «Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс», — писали в барселонському часописі Das Noticias за лютий 1921 року.

Поява «Щедрика» у США

Так і не здобувши Україні міжнародної підтримки, у вересні 1922 року хор Олександра Кошиця назавжди залишає Європу та переїздить до США. За кілька місяців на окупованих Росією теренах України, Білорусі, Вірменії, Грузії й Азербайджану більшовики проголошують створення нової російської імперії — СССР.

Отак «Щедрик» потрапляє на американський континент. Після вбивства автора цього твору й російської окупації України. А також після того, як пісня стала музичним брендом України в десяти країнах Західної Європи.

Але на політичній карті світу України вже не було. Підтримувати заокеанські гастролі хору Олександра Кошиця український уряд не міг. Для цього не було ресурсу: ані грошей, ані дипломатичних каналів. Офіційний Вашингтон не визнав української незалежності і не прийняв у 1919 році прибулу сюди дипломатичну місію УНР. Єдиним і дієвим каналом популяризації української ідеї надалі залишалося мистецтво.

Організовує гастролі українських хористів у США відомий американський імпресаріо Макс Рабінов (1878–1966). Він народився в місті Могильові (нині — територія Білорусі), де проживало багато українців, тому з самого дитинства міг чути українську мову й пісні. Коли ж випадково натрапив на концерти хору в Європі, одразу загорівся ідеєю організувати його гастролі Америкою.

«Я почув український національний хор у п’яти різних країнах Європи, — казав він в інтерв’ю газеті The Washington Times, — і кожного разу вони здобували такі овації, які я рідко бачив. Я вирішив: Америка повинна знати це прекрасне мистецтво».

26 вересня 1922 року українські співаки прибувають до Нью-Йорка на великому трансатлантичному кораблі «Каронія» й одразу поринають в гастрольне життя. Цілий тиждень вони записували найкращі пісні зі свого репертуару на платівки рекордингової компанії Brunswick, серед них — і «Щедрика».

І хоч у студії тоді записували не вісімдесят співаків (таким був склад хору під час європейських концертів) і навіть не п’ятдесят (скільки приїхало до Америки), а лише близько двадцяти обраних хористів, цей аудіозапис пісні Миколи Леонтовича — унікальне свідчення першого виконання у США мелодії майбутньої Carol of the Bells.

Врешті настає день прем’єри. 5 жовтня 1922 року до найпрестижнішої концертної зали Нью-Йорка — Carnegie Hall (Карнеґі Голл) — з’їжджаються тисячі охочих послухати український спів: знамениті американські музиканти, політики, преса. Також у залі повно українців. Ще з 1919 року вони активно вболівали за своїх земляків у Європі, стежачи за відгуками про їхнє турне у пресі. Сьогодні вони прибули на концерт не лише з Нью-Йорка й передмістя, а й з усіх сусідніх штатів.

«Дай Боже, щоби на вольній землі Вашінгтона виспівали волю Україні!», — писав напередодні в газеті «Свобода» місцевий український священник Лев Сембратович.

І ось щедрівка Миколи Леонтовича вперше звучить на американському континенті. «Квіти посипались на сцену… — писав оглядач нью-йоркської газети The Sun. — Публіка підтримала прийом великими оваціями. “Щедрика” викликали на біс».

Поява Carol of the Bells

І ось у 1936 році нарешті з’являється Carol of the Bells — саме та англомовна версія «Щедрика», яку співає нині на Різдво весь світ.

Автор англомовного тексту до української пісні — американський диригент українського походження Пітер Вільговський (1902–1978). Як він пояснював пізніше, пісню Миколи Леонтовича почув у виконанні саме українського хору (можливо, в записі на платівці). Тоді ж попросив у співаків ноти, бо вирішив виконати «Щедрика» разом зі своїм шкільним хором у популярній тогочасній передачі на американському радіо NBC «Година музики з Волтером Дамрошем».

«Оскільки молодь не співала б українською, — писав пізніше Вільговський у листі до українського музикознавця Романа Савицького, — мені довелося написати англійський текст. Я прибрав українські слова про “щедрика” (хатню пташку) і замість цього зосередився на веселому передзвоні дзвоників, який мені почувся в музиці». Отак українська ластівка перетворилася на американські дзвоники, а «Щедрик» — на Carol of the Bells.

Після радіопрем’єри, згадував Пітер Вільговський, учителі музики з різних куточків США завалили його проханнями надіслати ноти. Тож у листопаді 1936 року він опублікував «Щедрика» в нью-йоркському музичному видавництві Carl Fischer, назвавши пісню Carol of the Bells. У партитурі пісні зазначалося: українська колядка (Різдвяна); музика — М. Леонтович; слова й аранжування — П. Вільговський. Однак аранжування Вільговського полягало лише в додаванні до партитури «Щедрика» партії фортепіано, що, як вказувалося в нотах пісні, було передбачено «лише для репетицій». Утім і ця музична партія походила з мелодії Леонтовича.

Відтоді, згадував Пітер Вільговський, Carol of the Bells стає бестселлером. «Мій мотив не був комерційним, — зауважував він. — Я лиш хотів показати гарну музику». І це йому вдалося.

Після 1936 року пісня отримує нове дихання і вчергове здобуває світову популярність. Її виконують найвідоміші хори Америки й усього світу, з’являються оркестрові версії пісні, рок-виконання, джазові стандарти, електро, техно, диско, метал — сьогодні це тисячі найрізноманітніших аранжувань. Серед відомих виконавців — Мормонський хор скинії, гурти «Пентатонікс», «Піано Ґайс», нью-йоркський філармонійний оркестр під керівництвом Леонарда Бернстайна, американський гітарист Ел ді Меола, іспанський оперний тенор Пласідо Домінго та багато, багато інших.

Мелодія Миколи Леонтовича підкорила й американський кінематограф. Починаючи з 1930-х років і дотепер пісня звучить у понад ста американських фільмах і телешоу. Серед найвідоміших — «Сам удома», «Маппет-шоу», «Південний парк» і багато інших.

Окрім того — це хіт рекламної індустрії. Принаймні від 1973 року найвідоміші американські та світові бренди використовують мелодію Миколи Леонтовича у своїх рекламних кампаніях. Серед них Coca-Cola, Burger King, IKEA, Amazon, Walmart, Victoria’s Secret, Honda, Audi, Toyota, Audi та багато інших.

Однак, якщо в 1920-х роках «Щедрик» здобув світову популярність саме як українська пісня, то з перетворенням його на Carol of the Bells твір перестають асоціювати з Україною. Хоча Пітер Вільговський згадав у нотах, що це українська колядка, для світу пісня стала американською. А в професійних музичних колах її нерідко продовжували вважати «російською народною піснею». Адже фактично все, що походило з СССР, для західної людини було російським. Так, популярний американський хор під керівництвом диригента Роберта Шоу в своїй різдвяній колекції грамзаписів (Christmas Hymns and Carols, 1946) подав прикметну анотацію до Carol of the Bells: «Типова російська народна колядка авторства Леонтовича — композитора, про котрого ми не змогли знайти жодної інформації». І це не дивно. Про автора найпопулярнішого різдвяного хіта Америки не тільки за океаном, а й на його батьківщині важко було щось дізнатись.