Найбільш жорстокий український фільм: "Плем'я"

Називати "Плем'я" Мирослава Слабошпицього головним фільмом року - виправданий пафос. Втім, можна було піти і далі та говорити про фільм десятиліття, продовження традиції Тарковського, чи новий виток нашого кіно. Всі ці твердження у певній мірі будуть істинними. Якщо коротко, то фільм мені сподобався.

11 вересня у Львові відбувся прем'єрний показ "Племені". Володар гран-прі Тижня критики на Каннському фестивалі-2014 знятий мовою жестів. Всі актори - глухонімі. Тут немає ані субтитрів, ані слів (у той єдиний момент, коли навколо двох дівчат, які стоять у черзі за омріяними візами, є "звичайні" люди, їхні слова теж нагадують більше шум. Неможливо почути нічого конкретного - а це теж символічно). Режисер пояснює вибір такого формату дуже просто - "Тому що для Кохання та Ненависті тобі не потрібен переклад".


По-перше, це дуже страшна і жорстока стрічка. Страшна не через уявних монстрів, а через справжніх. Тих, які живуть всередині людей, а потім вириваються на зовні. Дія фільму Слабошпицького відбувається в інтернаті. У нього потрапляє новенький, якого не приймають у "плем'я". Цей розподіл на "свій" і "чужий" відчувається надто гостро. Що й врешті приводить до фіналу, який змусить вас ще довго намагатися прийти до свідомості.

По-друге, натуралізм тут підсилюється чи не до свого максимуму. Ймовірно, для режисера важливо було змусити глядачів таким чином відчути все шкірою героїв. Думаю, це йому вдалося. Занадто добре.



По-третя, це все ж красивий фільм. Бо коли не можеш чути, то все, що залишається - бачити. Навіть коли навколо не такий світ. І цитуючи Даррена Аронофскі, після його перегляду "Племені": "Кінематограф більше не буде таким, як був".