Сергій Сосєдов: "Для мене Україна, Білорусь і Росія – одна країна"

Один із найепатажніших критиків Росії Сергій Сосєдов поділився своїми думками про життя в Україні, а також зізнався, що легко закохується і мріє про дітей.

- Сергію Васильовичу, ви багато часу проводите в Украї­ні. Чим встигла полюбитись вам наша країна та її люди?

- Мені не потрібно було приживатися в Україні. Адже це і моя країна... Для мене Україна, Білорусь і Росія – одна країна. Не поділяю їх на різні держави, мені це не зрозуміло і в моїй голові це не вкладається. Можливо, Західна Україна – трохи інша в силу історичних обставин та впливів сусідніх країн. А те, що вигадують про поділ території, – питання політичне. І це в інтересах політиків, яких цікавить виключно комерція. До людей, до народу поділи земель не мають ніякого стосунку. Вони від цього не виграють. Це ж безліч незручностей, це митниці… Україна стала жити бідніше, аніж за Радянського Союзу. Думали, мовляв, буде незалежність, буде краще. Незалежність – це колосальна відповідальність. Хоча б на стан доріг подивіться. Цього не було в радянський час. Свобода… Ну, стали багато балакати, а сенс який у цьому? В Україні не почуваюся іноземцем. Я втомився від Москви, цього великого мегаполіса. Це столиця світу, як Нью-Йорк, Токіо, Пекін. Це як держава в державі. Кого тільки там не зустрінеш, яку лише мову не почуєш. Київ – це столиця Європи. Це як Париж, як Прага, як Відень. Київ напрочуд зручне місто. Мені у ньому затишно. Тут бачу архітектурні ознаки старої Москви, і тому люблю Київ ще більше. Стара Москва подобається мені більше, ніж нинішня. Зараз це місто змінилося до невпізнання, втративши свій колишній вигляд.

- У Києві не милуєтесь архітектурою, а працюєте. Який він – «Х-фактор» зсередини?

- Відпрацював три сезони, звик до всього. І до жорсткого ритму роботи. Безліч сил забирають прямі ефіри, все має бути відпрацьоване. Учасники шалено працюють: рано встають і репетирують до пізньої ночі. Від цього втрачають голоси, хворіють… Але це – формат проекту. Хоча вважаю, що для учасників режим може бути більш поблажливим.



- Через шоу проходить багато виконавців. Наскільки важко відбирати найдостойніших?

- Відбираємо не ми, а глядачі. Тож всі претензії – до глядача. У тому, що йдуть талановиті артисти, публіка повинна звинувачувати себе, адже не голосує за них. Голосують за звичне, середнє, зрозуміле. А усе, що яскраве, сміливе, самобутнє і те, що виходить за рамки звичного, – відштовхується. Приклад – виліт учасниці з моєї команди Юлії Плаксіної. Це самобутня вокалістка проекту, а ми ж говоримо про вокальне шоу. Сильнішої за неї у цьому сезоні не було. Оскільки судить не професійне журі, а глядач, ця учасниця покинула проект. На жаль, звертатися до глядача – марно. Як показує досвід, чим більше я критикую учасника, тим більше за нього голосують. Мовляв, який же цей учасник нещасний, на нього всі так накинулись, треба йому допомогти. То ви що, із жалощів голосуєте? Чи вам подобається цей артист? Коли вибувають найкращі – це ваша проблема, глядачі. Ви хочете, щоб для вас співала Аїда Ніколайчук (переможниця третього сезону «Х-фактора», учасниця команди Ігоря Кондратюка. – Ю. Т.-Ч.)? Будь ласка. Але я б на її концерт не пішов. Публіка мусить розуміти, що вибирає для себе, а не для когось іншого.

- Це проблема смаків, музичного виховання?

- Проблема смаку, менталітету, небажання розвиватися, мовляв, ми краще знаємо, якісь москалі поприїжджали нас вчити, хай їдуть до себе… Я повинен бачити на сцені особистість, у якої горять очі. Те, що артист співає чисто і не фальшивить, – не показник. Йому що, сольфеджіо викладати у музичній школі? Артист повинен бути особистістю. Таких особистостей в «Х-факторі» дуже мало. Досить копіювати західні зразки, бути сотою копією Вітні Х’юстон чи Мерайї Кері. Це нікому не потрібно.



- Вас вважають епатажним персонажем. Погоджуєтесь із цим?

- Ніколи не вважав себе епатажним і навмисне для цього нічого не роблю. Не вигадую собі історій з весіллями, розлученнями, скандалами. Не епатую пуб­ліку божевільними вбраннями, не обвішуюся ланцюгами, не стрижуся налисо, не маю пірсингу в носі... У житті я виглядаю скромно, та й на шоу стримано вбраний. Мій епатаж – незалежність в оцінках. Не боюся висловити свою думку, якщо не збігається із загальноприйнятою. У мене хороша освітня база, музичне підґрунтя. Відповідаю за кожне слово, сказане в ефірі. А хто не розуміє якихось слів чи термінів, які вживаю, – це їхня проблема, їхня неосвіченість. Будь-який мій знайомий музикант-професіонал чи композитор скаже, чого я вартий і який з мене фахівець.

- Ваша популярність не стає на заваді особистому щастю? Чи вільне зараз ваше серце?

- Моє серце вільне. І буває таким часто. Адже я мінливий у своїх уподобаннях. У моєму розумінні, людина, яка має бути біля мене, – це загадка, яку вічно розгадую. Вона повинна завжди бути мені цікавою, так само, як і я їй. Настає момент, коли відчуваю, що людина мені повністю зрозуміла. І я холону до неї. Мабуть, це мій недолік. Це не означає, що він поганий, а я хороший. Ще не знайшов того, хто б мені підійшов. На все воля Божа. Може, це я не зміг стати вірним і відданим. Що таке щастя, любов, життя – вічні філософські питання. Нам не знайти на них відповідей.

- Ви легко закохуєтесь?

- У мені завжди борються людина імпульсу та людина розуму. Інколи відчуваю раптовий «спалах» і не можу визначити – чи це любов, чи захоплення, чи прив’язаність… Не зрозуміло, чи це любов на все життя, чи чергова пасія. Життя усе розставляє на свої місця. Можна закохатися у зовнішність, в особливий погляд, у блиск в очах, у чуттєві губи, у незвичні репліки, сказані особливою інтонацією. Але інколи лише цього замало. Людина може не виділятися зовнішньо, але коли почне спілкуватися з тобою, забуваєш про все на світі. Це, мабуть, той самий «Х-фактор», який шукаємо. Для мене секс та інтелект не відокремлені, вони йдуть в одному флаконі. Це моя біда. Адже таке поєднання трапляється вкрай рідко. Ніхто не знає, як саме проявляється любов. А той, хто каже, що знає – брехун.



- Останнім часом багато говорите про бажання мати дітей. Відчуваєте, що готові до цього?

- Треба знайти жінку, якій би ти повністю довіряв. У мене були такі жінки, вони хотіли народити мені дитину. Але якось не складалось, я «гальмував», ці жінки виходили з відповідного віку… Треба шукати когось іншого, молодшого. У жінок щодо цього вікові можливості більш обмежені, ніж у чоловіків. Тож вони чекати не будуть. А я людина, яка все чогось чекає, шукає, придивляється. Про дитину думаю постійно – хтось повинен після мене залишитися. Я дивлюся далеко вперед. Дитина ж буде в особливому положенні. Вона повинна мати зв’язок і з матір’ю, і зі мною. Мабуть, це будуть різні домівки, але ми з цією жінкою повин­ні бути впевненими одне в одному на всі сто. Отаке складне питання. У вас є відповідь на нього? І у мене нема.